Сестра Ельвіра

sestra_elvira_cenacolojpgЗ кожним днем я безперервно щасливіша через те, що можу жити і через те, що я народилася. Ще більше заспокоює мене факт,що Господь поставив мене в такі ситуації, в яких я не могла більше займатися сама собою.Ніколи в житті я не мала багато часу думати про себе,замислюватися над тим, як мені було, чи була я щаслива чи сумна, добра чи погана.

Завжди була примушена дивитися на інших, та зрозуміла, що вони допомогли моєму людському розвитку, моєму християнському та чинному росту.

Вже багато років я щасливо заміжня за Синастоляра з Назарету“. Він теж за професією столяр. На нашій спільній дорозі, в незмінній новизні життя та радості, з кожним днем безперестанку все більш усвідомлюю, що служити – означає панувати.

Не існує більшого, чарівнішого, чудеснішого чи багатшого королівства, як серце людини.

Служити батьківському серцю Бога та служити людині означає справді пережити привілей панування, означає перемогти над втомою, виснаженістю, депресією,страхом. Роздивімося навколо нас та подаймо руку комусь, хто терпить більше від нас.

Великий дар мати між собою бідних, і коли говорю про бідних, думаю про твого батька,твого чоловіка, твою дружину, твого брата, щоб ми могли безперестанку подолати свої обмеження, переступити поріг нашої виснаженості.

Означає це конкретно переконатися, що дійсно „хто загубить своє життя, знайде його“.

(з книги: “Maти Ельвіра”)

„Коли дивлюся на своє минуле, мушу визнати, що Бог був завжди присутній та діяв в моєму житті та Дух Святий вів таким чином, що вже тоді вчив мене жити в любові, служити, займатися благодійництвом… Вчив тому апостольству, яким я живу сьогодні. Бог готує своїх „надійних працівників“ добре обдуманим планом. Сьогодні благословляю Бога за те, що народилася у великій сім’ї, яка під час війни в1939-1945 роках переїхала з півдня Італії на північ. Внаслідок того я навчилася багато жертвувати та самозрікатися.

Мій батько був залежний від алкоголю. Моя мама, медсестра, мусіла працювати й часто була далеко від дому, щоб забезпечити „щоденний хліб“ для нас, дітей. Я турбувалася про своїх братів. Мій батько часто мав різні потреби, і я, як дитина, мусіла слухатися його. Якщо в нього, наприклад, закінчилися сигарети, звав мене, і навіть якщо було дуже пізно, мусіла вставати з ліжка.

Коли тепер задумовуюся над цим минулим, мушу визнати, що мене вів Дух Святий, який хотів з мене зробити жінку, вільну від будь-яких страхів, від ліні, привчав до страждання. Звичайно, дитина страждає, якщо мусить вставати з ліжка, якщо мусить тремтячи бігти нічними вулицями, щоб купити сигарети для батька. Але я хочу сьогодні звернути увагу на це якраз тому, щоб дати хвалу Господу, який діяв у мені і через залежність та слабість мого батька. У всякому випадку це допомогло мені в тому, щоб я дозрівала у внутрішній свободі, в здатності забути про себе, не зважати на холод, страх, сонливість…

Я сьогодні тут, щоб служити молодим людям та особам, які мені деяким способом перетинають дорогу, які мене потребують, потребують посмішку, обійми, слово, потиск руки, погляд повний порозуміння. Відчуваю в собі міцну силу, силу дарувати життя, яка спонукає мене думати спочатку про інших, а не про мої особисті потреби, про голод, сонливість, втому, про мої страхи та фізичні хвороби.

Я хотіла б, щоб це стало звісткою для молодих людей, для багатьох дівчат, які мені пишуть про своє сумне дитинство. Часто закриваються в тому негативному, що пережили. Я би хотіла їх покликати, щоб по новому подивилися на своє минуле та обдумали його з „ключем віри“, дивлячись на Бога, який є Отцем; Отцем, який ніколи не залишає нас самотніми та ніколи не спускає з нас очей.

Сьогодні вірю, що кожне, і те найменше страждання було пережите з Ісусом, що Він це прийняв за своє, ніс його та переміг над ним. Це мої спогади з дитинства. Багато хрестів, багато радості, постійної присутності Марії… Розповідаю про це тому, щоб кожна дитина, кожна жінка, кожний, хто читає ці рядки, мав змогу здобути новий ентузіазм та радість при думці про те, що Бог хоче створити чудову історію для кожного, хто пережив сімейні драми, приниження, фрустрацію, ігнорування, насилля. Знайте, що біль є найсправнішою молитвою. Це Ісус на хресті, Ісус сьогодні живий та воскреслий, щоб утішити нас.

Як жінка, я би, можливо, ніколи не ризикнула, щоб жити 24 години щодня з залежними від наркотиків, тому що усвідомила б свою слабкість. Як богопосвячена особа, мушу визнати, що Бог діє і наперекір людській слабості, і наперекір моєму гріху.

Я помітила, що молоді люди є самотніми та витісненими на край цього споживчого суспільства. Я зрозуміла, що в родинах не вистачає діалогу, спілкування, взаємної довіри між подружжям та між батьками з дітьми. Молодь була покинута сама на себе. Таким чином дозріло моє покликання – відкрити двері для тих, які знаходяться у важкій ситуації, в розпачі, для тих, кого можна зустріти на зупинках, на вулицях, в потягах.

Покликання, яке йде від Бога, робить тебе здатним виконувати справи, та вірити в речі, про які би ти сам ніколи не подумав, і не уявив би. Тому це все не було легко пояснити своїм настоятелям. Протягом декількох років я декілька разів просила відкрити будинок, в якому би я приймала молодих людей. А вони правильно робили, коли показували на всі мої слабкості та нестатки і ясно казали мені: „ТИ не готова до того, не маєш і достатньої освіти“. Я з цим була згідна і казала: „Це так, але я більше не можу спокійно спати“. В мені прокинувся вулкан, і я відчувала, що не можу не відповісти Богу, який дав мені дар, що я повинна була повернути молоді. Це було дуже болюче очікування.

На кінець, мій план прийняли, і я могла розпочати. Почала в одному старому будинку, який був у руїнах та якого нам дала в оренду міська рада в Салуззо. Цей будинок не був придатний для проживання, але я розпочала з великою завзятістю та вірою, разом з двома іншими сестрами та з однією світською богопосвяченою особою. Ми відкрили ворота будинку, а через один тиждень прийшли перші хлопці. Вранці прокидалися й ішли працювати на поле. А десь через місяць один із них вранці сів до нас, коли ми молилися, і сказав: „Я також хочу зрозуміти те, що ви робите“. Після нього до нас приєдналися й інші. Ми не пропонували молитву, але сказали: „Приймемо людину такою, якою вона є“. Людина створена відповідно Божому образу, і вже те є для нас молитвою, коли маємо віру.

Але моя душа раділа, коли деякі з них, спонтанно, взяли до рук бревіар та почали молитися разом з нами. Я пережила безмірну подяку Богові за те, що дав мені велику радість бачити ту молодь, яка ще незадовго до цього була рабом зла, темряви, а тепер молиться разом з нами, і зрозуміла, що вони мали голод за Богом, мали потребу зустрітися з Ним.

Спочатку ми переживали дуже велику бідність. Ми не мали дійсно нічого, лише чотири стіни без дверей та вікон та всюди навколо бур’ян. Ми не мали ні знаряддя праці, ні столів, ні стільців…нічого!

Згадую, як однієї суботи я пішла на ринок та зупинилася перед наметом із сільськогосподарським знаряддям. Дивилася з ностальгією, тому що без цього ми не могли працювати, але не могла їх купити, не мала грошей. Ймовірно, було дивно бачити монашку, яка не може відірвати погляд від знарядь праці, і справді, один чоловік, який проходив біля мене, запитав: „Сестро, чогось потребуєте?“ А я відповіла: „Так, це би мені пригодилося, і то також… але не маю грошей“. Він мені сказав: „Нема проблем, виберіть, що вам потрібно, а про інше я потурбуюся“. Потім цей чоловік провів мене аж до будинку, який знаходився за декілька кілометрів від центру міста, переконуючи: „Йдемо, я це все відвезу вам“. Купив для нас і сінокосарку та все необхідне для того, щоб ми привели будинок в порядок.

Це був перший знак Божого провидіння. Знак, який мені ще більше відкрив очі, щоб я бачила справу, яку Бог починав будувати.

Я відкривала Спільноту, яка була подібною до багатьох інших в Італії. Але в ту хвилину я зрозуміла, що ми не мали шукати підтримки в людській впевненості, коли нам пропонували щось, чи у платі від батьків, які були ладні дати стільки, скільки би від них просили, лиш би спасти свого сина від наркотичної залежності. Я усвідомила, що мала передусім передати їм Божу любов та водночас я сама маю повністю довіряти Богу.

Тим, що ми хотіли уможливити молодим людям пізнати Божу любов та піклування, мусіли радикальним способом виключили комфортну залежність від тих грошей, які деколи хлопцям служили для того, щоб позбавити їх життя. Ті молоді люди, бувало, витрачали на наркотики більше, як 300 євро на день. Гроші були для них нагадуванням про смерть.

Суттєвим для мене було навчити їх молитися, довіряти Богу та не розчарувати їх.

Людині, залежній від наркотиків, не можна говорити про віру теоретично. Особливо на початку. Не можуть зрозуміти Божу любов, бачать лише твою любов. Через конкретні вчинки мусять бачити, що їм дійсно радієш, що маєш безмежне терпіння та здатність пробачити.

З певної причини було неминучим виключити з нашої терапії те, що, як правило, додає безпечності всім людям, але заодно робить їх сумними – гроші. Якщо маєш гроші, відчуваєш себе сильнішим, міцнішим та деколи й гордим. Так само поводилися й ці молоді люди, коли мали повні кишені грошей. Рішення не приймати матеріальну допомогу від держави та плату від батьків було важливим рішенням щодо свободи, яке зробила Спільнота відразу на початку.

Самі хлопці були здивовані, коли почули, що за вступ до нашої Спільноти не потрібно нічого платити, чи отримати підтримку від держави, яка виділяється у подібних випадках. Для мене головним було показати молоді, що Бог дійсно існує, що є Отцем, який цікавиться своїми дітьми та що Боже провидіння вартує над нами і вдень, і вночі. Я не могла про ці речі тільки говорити, було необхідним, щоб цього торкнулися своїми руками, щоб особисто пережили.

Ми пережили час великої бідності, коли мали справді лише найнеобхідніше для прожиття; довгий час ми їли руками, бо не мали столового прибору, спали на підлозі, застеленій травою, яку вдень скосили, тому що не було ні матраців, ні ліжок. Ми очікували Божий час, тому що вирішили вірити.

Ми прийняли умови бідних, щоб привабити Боже провидіння та милосердя. Те, що розпочалося, навіть якщо і було для мене незрозумілим, але було великим, красивим, важливим для Бога…

З тої хвилини Бог не переставав мене дивувати, заснувалися нові будинки, прийшло багато молоді, сімей… тепер маємо і братів, і сестер, які в цій Його справі бажають дарувати своє життя Богові, наслідувати євангельські поради убогості, чистоти, послуху та любові до бідних. Дійсно,

„ для Бога не має нічого неможливого!“

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 3 =